Каракал - хижа
тварина сімейства котячих. Досить довгий час цих граціозних котиків відносили
до роду Рись через їх візуальну схожість, але пізніше визначили в окремий рід.
Назва
Каракалом почали
називати цих кішок від тюркського «чорне вухо» або «хара кулгаах» через колір задньої сторони вушка. Також з Північної
Африки зустрічається назва Берберійська рись, тому що представники цієї породи
котів візуально дуже схожі з дикою риссю.
Каракал – гепард
для бідних
У давнину мисливці
часто брали із собою на полювання як компаньйона для пошуку дичини різних
звірів. Гепардів брали із собою мисливці вищого статусу, тоді як каракала в
Індії часто стали називати гепардом для бідних. Вони чудово ловили зайців,
птахів, а також невеликих антилоп. Каракали спокійно уживалися із сервалами,
тоді як із гепардами, з якими їх часто порівнювали, стосунки складалися не
дуже.
Зустріти каракала в
дикій природі можна в пустелях Африки, у Туркменії, Узбекистані, Киргизії та на
Близькому Сході, коли одомашнених особин зустріти рідкість, що робить цю породу
однією з найдорожчих у світі.
Зовнішній вигляд
Зовнішній вигляд
каракала нагадує дрібнішу і стрункішу рись з однотонним забарвленням. Рудий
колір служить відмінним маскуванням у дикому середовищі для цих хижаків. На
лапах у цього виду йде жорстка шерсть, що нагадує щільну щітку, даний ворс
допомагає каракалу швидко і легко пересуватися по піску в пустелі. Довжина
хвоста цих котиків досягає до 30 см.
Каракали-меланісти
– рідкісні представники свого роду із чорним забарвленням шерсті.
Спосіб життя
Як і багато інших
представників котячих, більшу активність каракал має вночі, тільки взимку і
навесні можна зустріти цих хижаків і вдень. Своїми житловими володіннями
Каракал може користуватися кілька років поспіль. Для комфортного проживання в дикій
природі часто обирають ущелини в скелях або нори дикобразів і лисиць.
Основною їжею в
дикій природі каракалам служать гризуни, зокрема піщанки, ховрахи, тушканчики
та зайці, а також дрібні антилопи. Також ці представники котячих можуть
полювати на їжаків, дикобразів, комах, рептилій, молодих страусів, а також на
невеликих хижаків, таких як лисиці та мангусти. Може викрадати собі їжу і у
фермерів на зразок свійських птахів, ягнят та кіз.
Каракал спокійно
може обходитися без води тривалий час, йому достатньо рідини зі здобичі.
Одомашнення
каракалів
Перші появи
свійських каракалів датується ще III–IV ст. до н. е. у Вавилоні. Археологічні
знахідки у вигляді фресок, картин та предметів розкоші зображують каракалів,
гепардів та левів на повідках.
Але визнали цих
котиків домашніми лише минулого століття, коли вони вперше потрапили на
територію Європи.
Каракалів вважають
одним з видів диких кішок, що легко приручаються до будинку. Краще брати
каракалів із розплідників, де батьки малюків уже одомашнені. Це спрощує
соціалізацію кошеня.
Середня тривалість
життя цих котиків понад 15 років. Довжина стрибка сягає чотирьох метрів, вони
добре плавають і люблять лазити. Тому брати таке кошеня в маленьку квартиру не
варто, хоча б через розміри хижака.
Каракал у сучасному
світі
Каракал не лише
домашнє кошеня. І сьогодні його також продовжують брати із собою на полювання у
пустелі. Крім того, каракалів можна зустріти на військових аеродромах у
Південній Африці, де цей хижак несе свою службу з відлякування птахів на
злітно-посадкових смугах.